Нас довго намагалися переконати, що своє – другорядне.
Що від власної мови треба «відвикати».
Що нашу історію можна переписати чужими словами, а ідентичність – заперечити.
Проте є речі, які не стираються.
Навіть під тиском імперій, крізь страх, окупації і роки мовчання.
Бо вишиванка – це про сміливість бути собою. Попри все.
Сьогодні ми одягаємо її з гордістю.
Як пам’ять про людей, які зберегли українське в часи, коли за це карали.
Як відповідальність перед тими, хто прийде після нас.
Як знак: ми – разом, навіть коли розділені відстанями.
Ми – впізнаємо одне одного без слів.
Ми – пам’ятаємо, хто ми.
Зі святом, дорогі українці!