Колись вишиванки не носили – їх ховали. У скринях, дуплах дерев, льохах, між рамами вікон і під землею. Закопували в темряві під страхом смерті як найдорожче. Щоб уціліли. Аби дочекалися.
Не як прикраса – як свідчення й доказ, ким ми були, коли нас намагалися стерти.
Бо не тканина тримає силу, а памʼять.
Памʼять, яку неможливо спалити, заборонити чи знищити.
Сьогодні ми вбираємося у вишиванки голосно. Вперто. Із гордістю, сльозами й високо піднятою головою. З вдячністю до тих, хто зберіг і обовʼязком перед тими, хто прийде після нас.
Як мовчазне «я поруч», навіть коли розділяють тисячі кілометрів.
Ми однієї крові, навіть якщо не знайомі.
Ми – разом, бо пам’ятаємо, хто ми.
Ми стоїмо. Ми – є.
Зі святом, дорогі українці!